Данило Судин's Reviews > Хроніки Амбера. П’ятикнижжя Корвіна

Минулого року я вирішив перечитати, а фактично – переглянути улюблені твори юності, а точніше – підліткових часів. Під приціл потрапили "Пенталогія про Шкіряну Панчоху" Купера (перевірку пройшли, хоча тепер улюблені твори – ті, які раніше сприймалися як слабкі), різні твори Лема ("Фіаско", "Розповіді про пілота Піркса", "Непереможний", "Едем"), які стали ще кращими, "Володар перснів" Толкіна.

Ось дійшли руки і до "Хронік Амбера" Желязни. Цикл Мерліна мені не подобався ще в школі, тому я вирішив обмежитися циклом Корвіна.

Що ж тут сказати... Зараз я б дав простий вердикт: все погано. Все настільки погано, що не знаю, з чого починати.
Персонажі? Так, в них є певні риси, зачатки характерів, але не більше. Вони взаємодіють між собою як картонні фігурки, в яких час до часу"спливає" діалогове вікно про їхні характеристики. Відрізнити Блейза від Джуліана чи Каїна неможливо.
Родзинкою є сексизм Желязни. Жінки або хочуть переспати з головним героєм, або просто дурні. Або ще картонніші, ніж чоловіки поруч.


Світобудова. Тут все просто жахливо. Амбер як прототип дійсності – непогано, поки не з'ясовується, що діти Оберона відкидають "тіні", тобто їхні копії можуть з'явитися в інших Тінях. Тіні відрізняються деталями, але діти Оберона можуть знайти конкретну Тінь – за цими дрібними деталями. З точки зору логіки це доволі спірно в плані "впізнавання" дійсності і дуже проблематично в плані соціальних відносин. Принц Амбера може створювати свої копії, а його царювання копіюється також...
Гаразд, нехай, але... Книжка починається з бензозаправки, зробленої з колод, а біля неї пасуться... динозаври. Все логічно, ясна річ...

Соціальні відносини. Тут Желязни не дбає за жодну реалістичність. Корвін рятує Ланселота - і стає радником і другом Ганелона. Звичайний бродяга, який виглядає на бездомного, і одразу в близькі друзі правителя?! І так постійно...

Але найгіршим є стиль: схематичний, який межує з графоманією, а часто цю межу переходить. Монстри, які виявляються котами, схематичний світ, який часто зводиться до однієї локації... Перелічувати можна довго.

Загалом, все дуже підлітково: головний герой має супер-сили, завжди в центрі уваги, завжди має гроно вірних друзів. І, звісно ж, рухається до своєї мети.

Я зміг здолати "Дев'ять принців Амбера", але на "Рушницях Авалона" я здався.
Для підлітків, мабуть, роман цілком підходящий. Але...

П.С. Але найбільше дратували відсилки до реальних історичних діячів. Корвін пив з Шекспіром, спілкувався з Наполеоном тощо. Якось вже зовсім по-школярськи